Павло штепа московство його походження, зміст, форми й історична тяглість - страница 5


У Богословській академії в Москві існувала у ХІХ–ХХ столітті студентська „всепьянейшая, всешутейшая иерархия“. Щороку на храмове свято академічної церкви студенти-богослови влаштовували пиятицьку блюзнірську оргію з блюзнірським „богослуженням“, з усім Петровим сороміцьким брудом. Це робилося в мурах Троїцько-Сергієвої Лаври, і про це знали ректор Академії і все начальство63. Подібне діялося і в богословських школах (семінаріях)64. Саме таких „богословів“ призначав московський уряд до 1917 року і пізніше на патріархів, митрополитів, єпископів. Наприклад, запеклого україножера архиєпископа Антонія Храповецького. Він навіть у пристойному товаристві не міг витримати й півгодини, щоб не оповісти якогось сороміцького анекдоту.

„Петро І часто влаштовував бенкети. Гвардійці носили у великих відрах горілку, а гвардійські офіцери пильнували, щоб ніхто не ухилився випити за здоров’я царя. Лише попів не треба було пильнувати. Чужинці дивувалися, що на тих пиятиках найп’янішими були саме священики та ченці65. Московський письменник пише: „У Московщині піп є символом ненажерства, скнарості, безсоромності, неуцтва і підлабузництва66. На їхнє неуцтво вказує те, що вони й у ХVІІІ столітті заперечували, що наша планета – куля й обертається.

Про те, якими були зверхники тих священиків: єпископи, митрополити, патріархи, оповідає літописець: „Єпископ Федір багато людей запроторив до в’язниць і забрав їхні маєтки. Інші мусили працювати на нього як раби. Іншим він рубав голови, випалював очі, вирізував язики, на стіні розпинав, катував іншими способами, бажаючи загарбати їхні маєтки, бо на маєтки і гроші ненажерливий був, як пекло67.

Патріарх Нікон наказав катувати єпископа Павла Коломенського так, що той збожеволів. Свого духівника Нікон звелів бити два роки, аж поки той не сконав. У Воскресенському монастирі Нікон наказав бити ченців немилосердно батогами та пекти вогнем, і від того багато ченців померло“68.

Іван ІV одягав сам і наказував своїм опричникам (опричники – це тодішні чекісти, енкаведисти) одягати чернечі ряси; називав себе їхнім ігуменом, і вони йшли молитися до церкви. Помолившись, їхали всі до темниць і там катували в’язнів. Імена скатованих на смерть Іван ІV наказав записувати до синодиків (поминальних книжечок) і розсилати по монастирях, щоб там їх поминали. У деяких синодиках кількість жертв доходила до 4 тисяч „упокоеных христиан мужесково, женсково и детсково чина, имена коих Ты Сам, Господи, веси“. Іван ІV власною рукою вбив ігумена Псковського монастиря Корнелія і наказав на його нагробку написати: „Предпослал его Земной Царь Царю Небесному69.

Монастирі, що їх москвини заснували в хащах лісів, ставали управительськими осередками, бо крім ігумена та його ченців не було там нікого, хто міг би керувати господарським (а відтак і політичним) життям околиці. З плином часу такі монастирі виростали на міста, і світська влада набирала сили. Монастирі мали свою землю з кріпаками та ремісниками, і на них світська влада не поширювалась. На ґрунті цього виникла боротьба між церковною і державною владою. Державна влада мала військо, тому московські єрархи обрали інший шлях забезпечити собі добробут. Вони продали державі незалежність церкви за ціну добробуту її єрархів. Московська церква визнала беззастережно зверхність держави. Пізніше це оформилося і правно. У „Своде Законов“ написано, що найвища влада в „Русской православной церкви“ належить імператорові. А що московські царі завжди були самодержавцями (деспотами), то логічно не могло бути іншого голови церкви – Патріарха. Петро І знищив московський патріархат, а керувати церквою доручив одному з міністрів (називався він оберпрокурор Св. Синоду).

Всі європейські (отже й Українська) церкви ніколи не визнавали зверхності держави над собою. Іноді церква була зверхницею держави (католицька, кальвінська). Жодна церква у світі, крім московської та турецької (магометанської), не були ніколи під владою держави. Турецька стала 1921 р. вільною, незалежною від держави. Лише одна московська як була, так і лишилася досі рабинею і служкою держави.

„Наша московська церква віддала себе беззастережно на послугу державі, щоб мати від держави запоруку свого існування і пільг. Вказані в державних карних законах способи примусу та насильства – це властиво єдина зброя, якою наша церква бореться з відступниками та іншою вірою. Крихка і сумнівна єдність нашої церкви тримається лише насильством і фальшем, що їх наша держава не лише визнає, а й сама робить. Наприклад, підробляє документи вигаданого церковного Собору, або переклади документів Вселенських Соборів. Уся оборонна і наступальна діяльність нашої церкви – це суцільне шахрайство, фальш і брехня, що чиняться безкарно, під захистом державної цензури, яка дуже пильнує, щоб хтось не відкрив тих шахрайств... Наша московська церква визнає саму засаду зверхності держави над Церквою і потребу державного керування церквою. Ця засада і записана в державних і церковних законах“70.

„Цар Павло І нагородив архиєпископа Ірінея генеральськими відзнаками71. Це промовисто виявляє стосунки між церквою і державою в Московщині. Державний закон надає духовенству чини і платню, що відповідають військовим чинам і платні. Митрополит – повний генерал, архиєпископ – генерал-лейтенант, єпископ – генерал-майор, заслужений священик – полковник і т. д. Наші слуги церковного вівтаря вважають себе державними урядовцями. А докладніше висловлюючись – вірними слугами держави насамперед, а потім може (?) і Бога. Створений безбожником Петром І т. зв. Св. Синод від самого свого початку не оминав нагоди вказувати на державну владу, як на істотне джерело своєї влади і поваги. Цього нема в жодній церкві жодного народу. Наша московська церква завжди була і є покірною і вірною служкою московської держави, а точніше – московського уряду. Духу правди, любові, духу життя, духу волі – цього спасенного натхнення християнства – немає ані сліду в нашій московській церкві72.

Зверхність держави над церквою в Московщині виявляється в щоденному житті. Московський князь Андрій Боголюбський вигнав 1157 р. з Московщини єпископа Нестора за те, що той не виконував його (Андрія) наказів. З наказу Івана ІV Малюта Скуратов задушив 1569 р. у в’язниці московського митрополита Філіпа Количева за те, що митрополит осудив прилюдно в церкві опричнину. Катерина ІІ замурувала 1764 р. живим у Ревельській фортеці митрополита Арсенія Мацієвича за те, що він викляв тих, хто грабує церкви (Катерина тоді загарбала церковні та монастирські землі в Україні). Олександр І наказав 1812 р. закатувати архиєпископа Варлама Шишацького за те, що він „противился Его Императорскому Величеству“. „Радянський“ цар наказав 1928 р. вигубити митрополитів В. Липківського та М. Борецького також за те, що вони „противились Его Советскому Величеству“. Крім Количева, всі згадані жертви – українці.

Держава (уряд) має керувати церквою; цар має бути головою церкви. Ці голослівні московські ідеали потребували якоїсь основи, щоб не зависнути в повітрі. І чернець Іосиф Волоколамський проголосив московську національну догму: „Понеже власть царская от Бога исходит – царь богоподобен есть“. Ця догма існує досьогодні. „Цар Олексій поводився в церкві, як у себе вдома; під час Богослужби ходив по церкві; голосно на всю церкву лаяв священиків брудною лайкою, якщо вони помилялися. У Велику П’ятницю на Богослужбі в катедральному соборі лаяв нецензурною вуличною лайкою (а в тому він був великим майстром) самого патріарха Нікона. Патріарх не протестував73. Не протестував, бо ж цар „богоподобен есть“.

У ХХ ст. московський митрополит Ніколай наказав світити лампадки перед образом Й. Сталіна, як перед іконою. Наказав, бо ж „царь богоподобен есть“.

Московські селяни, відвідуючи мавзолей В. Леніна, хрестяться і шепочуть молитву, бо ж „царь богоподобен есть“. Всі московські космонавти ходили до мавзолею В. Леніна по його благословіння74, помолитися йому, бо ж „царь богоподобен есть“.

Звичайний промисловий робітник, 30-річний комуніст, безбожник Ніколай Ротов раптово став 1960 р. фактичним московським патріархом (офіційно – митрополитом). Закордонні москвини кажуть, що у тому нема нічого дивного, бо ж комуністичний бозбожницький уряд зробив його митрополитом. Та в літопису ХІІ ст. читаємо: „Патриарх Иоким начал учитца, а до того не знал он писания, разве азбуке. Ни церкови, ни чина церковного не знал, понеже был человек служилый и жил в деревни и зайцев ловил, а в церкве в редкий Великдень бывал“75. Не знав читати-писати, до церкви ходив раз на рік і раптом став патріархом. Хіба і в ХVII ст. був у Московщині комуністичний уряд? Цей самий патріарх Іоким писав цареві з приводу тодішнього „староверческого“ розколу в московській церкві: „Аз, Государь, не знаю не старые веры не новые, но што велять начальніце, то і готов творить и слушать их во всем“76. Чи ж не те саме говорить (не прилюдно) фактичний патріарх Ніколай Ротов й офіційний Алексій Семанський?

„Начальніце“ ж, тобто уряд монархічний до 1917 року і уряд соціалістичний по 1917 році, наказали церкві бути таємною державною поліціанткою, і московські патріархи, митрополити, єпископи веліли священикам виказувати поліції таємну сповідь своїх парохіян. А за законами церкви сповідь є святим таїнством, і тому церква знімає священицький сан, якщо священик порушив таїну сповіді, хоч би злочин був найжахливіший, і злочинець небезпечний суспільству. Отже, московські єпископи свідомо порушили святі канони, свідомо наказували священикам виявляти поліції таємницю сповіді. Так низько не падала жодна церква в світі.

Нема нічого дивного, що коли відроджувалася в 1920-х роках Українська Національна (Автокефальна) Церква, то ВСІ – без єдиного винятку – московські єпископи та священики в Україні самі охоче пішли на службу в ЧЕКА (таємна поліція), щоб нищити „изменников-сепаратистов“. Вони більше за будь-кого допомогли московській поліції (ЧЕКА) вигубити всіх єпископів та священиків УАПЦ77. Так само нищили 1946 р. Українську Греко-Католицьку Церкву (вона мала в 1939 р. 3800 тисяч парафіян у 2226 парафіях і 2275 священиків). Власне „демократический“ патріарх Алексій лише докінчив 1946 р. те, чого не встиг зробити 1915 р. монархічний „патріарх“ (обер-прокурор Св. Синоду) К. Побєдоносцев. За 1914–1916 рр. запеклий україножер єпископ Євлогій нищив щосили Українську Греко-Католицьку Церкву в Галичині. Її митрополита А. Шептицького вивезли до Московщини. Євлогій не встиг його знищити, бо Московщина програла війну. Року 1945 вона виграла і докінчила нищення. Подиву гідна стійкість московських традицій без огляду на зміни – від монархічної до соціалістичної влади. Щобільше, соціалістична перевершила монархічну у нищенні „сепаратистов“. Якщо за монархічної було в Україні дві Богословські Академії (у Києві і Львові) та 9 богословських середніх шкіл (семінарій), то тепер нема жодної академії і лише дві семінарії (в Московщині є дві богословські академії і чимало середніх богословських шкіл), і то в маленькому Луцьку та в інтернаціональній Одесі (раніш їх там не було). Боїться Московщина Києва.

Московський патріот і людина побожна визнає: „Московський шовінізм у московській церкві – це питома москвинам, суто московська національна її прикмета. Московська церква насичена московським шовінізмом від гори до споду і в минулому, і в сучасному“78. З приводу 30-ої річниці радянської влади патріарх Алексій Семанський написав 1947 р. таке „послание“: „Скріпімо наші молитви за Русскую (не за „советскую“ чи за СРСР, але відкрито за „русскую“, тобто за московську) державу, за її законну владу на чолі з її мудрим вождем, якого сам Бог обрав і призначив вести нашу батьківщину (отже, батьківщин інших народів СРСР він не визнає) шляхом добра і слави“79. Був примушений терором НКВД? Ось ніким не примушений голос. Московський емігрант, запеклий монархіст, архиєпископ Вільямін у своїй промові, що її виголосив у Парижі 17 вересня 1945 р., казав: „Я вважаю радянську владу за наставлену самим Богом. Боже благословення зійде на тих, хто підтримує її“80. Ще приклад. Москвини переклали Біблію на свою мову щойно 1824 р. Той переклад видало Британське Біблійне Товариство. З цього приводу архиєпископ Фотій і міністр освіти М. Шишков писали цареві Миколі І таке: „Британське Біблійне Товариство має своєю метою валити трони, Церкви, закони, державний лад, набоженство81, щоб запровадити світову республіку. Ретельне дослідження діяльності того товариства показує цілковито ясно і безпомилково, що переклад Біблії з церковно-слов’янської мови на мову романів та театру зробило те Товариство задля того, щоб захитати основи нашої держави, щоб поширити безбожництво, щоб запалити громадянську війну, щоб зробити революцію в нашій державі, щоб знищити суспільний лад“82.

Московська церква боронила московську імперію від революціонерів до 1917 р. і боронить по 1917 році. Московський патріарх Сергій Староградський уклав 1929 р. угоду з урядом СРСР, якою підтвердив стару зверхність уряду над церквою і якою зобов’язався служити владі СРСР, бо вона – як він проголосив у своєму „послании“ – від Бога походить. Уряд відновив Св. Синод, нічого не змінивши в його устрої, крім назви, перезвавши на „Совет по делам Русской Церкви“, що фактично і правно є міністерством (міністр Г. Карпов – комуніст, певна річ). Єпископи та священики одержують від уряду сталу платню; єпископ – таку, як генерал.

Як бачимо, навіть стара царська „табель о рангах“ існує в СРСР. Направду, нічого нового не запровадили москвини в СРСР крім того, що винищили всіх українських єпископів та священиків.

Емігрантка княжна З. Шаховська, що вийшла заміж за бельгійського дипломата, їздила до Москви. Там її приймали урядові, церковні кола з почестями. Повернувшись вона написала: „Хоч би й усі москвини в СРСР стали б побожними, то безбожницький уряд СРСР може спати спокійно. Ані єпископи, ані священики, ані побожні світські ніколи і ніякого бунту проти уряду СРСР не вчинять“83. Аж до ХVІІІ ст. московські монастирі були в’язницями для політичних злочинців. Дуже часто їх силоміць постригали у ченці. Щоб мовчали – відтинали їм язика. Щоб не бачили, чого не дозволено бачити – осліплювали. Кому хотіли вкоротити віку – морили голодом і т. п. У монастирських льохах тримали закованих у ланцюги, там були катівські приладдя. В’язнів доглядали ченці під керівництвом ігумена. Соловецький монастир власне й побудували для ув’язнення великих політичних злочинців, а не для молитов. І справді, їх там завжди було багато. Запорізький кошовий Петро Калнишевський сидів замурований у келії 28 років до смерті (1803). Ув’язнені в Тобольському монастирі померли: Генеральний суддя Павло Головатий (1790 р.), військовий писар Іван Глоба (1791 р.) та інші „сепаратисты“. До 1917 р. в Соловецькому „монастирі“ каралося десятки політичних в’язнів. По 1917 – багато тисяч.

Такий самий „прогрес“ бачимо і в безбожництві. Наприклад, предки теперішніх комсомольців-безбожників ще 1611 р. „вдерлися до кафедрального собору в Ростові, порубали труну св. Лаврентія на друзки, з митрополита здерли і шматували ризи, а його одягнули у смердюче лахміття і знущалися. Пограбували все в церкві, а решту понищили. Дівочий монастир сплюндрували: ікони потоптали і попалили, чорниць оголили і зґвалтували. Так діялося перед тим і по тім і в інших містах, навіть і в Москві“. Стєнька Разін зі своїми людьми під час Богослужби в церкві бешкетували, блюзнірили, а по Богослужбі катували і вбивали священиків, забирали з церков усі золоті і срібні речі, а решту нищили.“ „Воєвода М. Салтиков знущався з патріарха Гермогена і хотів його ножем краяти“84. Сотні подібних та ще страшніших фактів задокументовано в московських старих архівах і тисячі таких самих та гірших – у нових архівах та спогадах жертв чи самовидців 1917–1964 рр. Різниця лише в тому, що до ХVII ст. москвини могли здійснювати свою „побожність“ лише у своїй Московщині, а по нашій катастрофі 1709 р. під Полтавою дістали до своїх рук тисячі багатющих кількасотрічних українських церков. Було що грабувати та нищити. Та монархічні Петри забирали лише дзвони з церков і робили з них гармати. Монархічні Катерини лише роздавали своїм любасам українську землю. Соціалістичні ж Петри та Катерини не лише нищать і грабують церкви, але насамперед їх спаскуджують; вигублюють не лише священиків (як їхні предки), але й усю їхню рідню, сусідів і знайомих. Чи ж не прогрес „боголюбивого, христианского народа-богоносца“, як величають його московські письменники. Та розумніші з них пишуть: „На Вашу думку московський народ є побожним. Брехня! Основою побожності є богобоязнь та чеснотливість взагалі. У московському ж народі нема найменших ознак, найменших слідів цього. Його „побожність“ переповнена поганством та дикунськими забобонами. НІ! Московський народ у всій його духовності є глибоко безбожницький народ. Навіть попи наші є фактично безбожниками“85. З В. Бєлінським погоджуються й інші московські письменники. Наприклад, В. Салтиков каже: „Московська церква наскрізь переповнена цілковито чужими християнству, поганськими і навіть безбожницькими тенденціями“. М. Бєрдяєв: „Правду кажучи, в московському народі є готовий до прийняття антихриста ґрунт“. „Та ж антихрист не має чого робити в Московщині“,– каже М. Булгаков. І він справді не мав що робити в Московщині. „Цар від Бога. Був цар – був Бог. Не стало царя – не стало Бога. Перехід від церкви до повного безбожництва стався так легко, ніби в лазні новою водою змилися“86.

Московська інтелігенція була такою самою безбожницькою (і то не лише соціалістична), як і московський народ, тобто наскрізь безбожницькою. Народники проповідували безбожництво не лише словом, але й ділом, що набирало форми дикунського блюзнірства87. Це – до 1917 р. Сам безбожник, що влаштовував п’яні, блюзнірські оргії, І. Прижов переодягнувся в лахміття, взяв жебрацьку торбу і прилучився до гурту мандрівних московських жебраків, щоб дослідити їхнє життя та побожність. Він пише: „Хоч я знав багато гидкого про побожність московського народу, все ж те, що я побачив та почув, мандруючи з жебраками, направду перелякало мене. Нормальній людині тяжко уявити таку безпробудну пиятику, таке гидке блюзнірство, таку безсоромну розпусту, такі дикунсько-жахливі пісні, такі поганські молитви з божевільним реготом, такий моральний і фізичний бруд, який панував у всіх монастирях, що до них заходив наш гурт жебраків. Ясна річ, наш гурт брав дієву участь у всіх тих паскудствах... Я також знайшов „пророка“ Івана Яковлевича. Його життя – це такий неймовірний, дикий фанатизм, темнота, розпуста, що того не знайти і серед найдикіших дикунів. Серед селян Московської, Тверської, Владимирської губерній я поназбирав тисячі морально брудних, сороміцьких оповідань про священиків, ченців, черниць88. Отже, навіть безбожник перелякався глибочини безбожництва свого „народа-богоносца“. З зібраних фактів І. Прижов склав 1860 р. дві книжки: „Жизнь Ивана Яковлевича“ та „Юродивый“. Московські селяни, прийнявши в церкві причастя, не ковтали його, а зашивали в „ладанку“, закладали в рушницю і вистрілювали89. У ХVІІІ ст. малописьменний селянин Даніїл Філіпов заснував секту хлистовців. Він проголосив себе богом Саваофом, а свого сина Івана Суслова – Христом. Він навчав, що Христів і Дів Марій є багато серед народу. Вчив, що людина може стати Богом. Ця секта влаштовувала гуртові розпусницькі оргії. Робили людину Богом не лише малописьменні Філіпови, але й еліта московської інтелігенції.

Москвин живе у духовому і фізичному рабстві. Своє приниження він намагається надолужити містицизмом. Його душу полонила божевільна манія його власної божественості (андротеїзм). Ф. Достоєвський у романі „Бесы“ показав цю манію жахливо реально. Герой роману Кирилов каже, що людина стане Богом, зміняться її почуття, думка і дії, зміниться вона навіть фізично90. М. Бакунін обґрунтував своє безбожництво у книзі „Бог и государство“. В. Бєлінський – у листі до М. Гоголя та в статтях. Він доводив, що глибоке безбожництво москвинів є запорукою великої майбутності Московщини. М. Чернишевський, П. Чайковський, М. Маліков намагалися зробити собі Бога з людини. А. Михайлов мріяв про нову релігію без Бога. М. Горький мав московський народ уже не за богоносця, але за самого бога91. В. Маяковський робив Богом не людину взагалі, але лише „большевика“. О. Блок – так само. Як бачимо, духовний варвар-москвин підсвідомо робив свою комуністичну ідеологію новою безбожницькою релігією (секулярною релігією). Його безбожність є не переконання, але ВІРА (в неіснування Бога). Крім сліпої віри, москвин не мав жодної іншої сили, яка підтримала б його. Віра в її найвищій політичній формі месіанства стала рятівною догмою всього духовного (а з нього й політичного) життя москвинів всіх станів і всіх політичних поглядів, від старих монархістів до нових комуністів. „Москва – ІІІ Рим“ стала справжнім московським богом. І жертв тому богові чужою і навіть власною кров’ю ніколи Московщина не шкодувала за всі минулі століття, не шкодує й тепер. Боввани на церквах, дика пиятика на церковних святах, матюки і сварки на Богослужбі, діромоли, зогидження, плюндрування, нищення святинь, блюзнірство царів, єпископів, священиків, богословів, вигуби патріархів, митрополитів, єпископів, таємна поліція в рясах, розпусні „побожні“ оргії царів, аристократії, мужиків, ченців, черниць, безбожництво священиків, інтелігенції, простого народу, десятки тисяч закатованих у синодиках Іванів, Петрів, Миколаїв і десятки мільйонів закатованих без синодиків у СРСР, знищення цілих народів, церков з митрополитами, єпископами, священиками, парафіями й їхніми родинами. Від непроглядної давнини по сьогоднішній день. Кров, кров, кров. Катування, катування, катування. Нищення, нищення, нищення. Вірні Бога любові, чи бога ненависті, крові, нищення? Християнство чи сатанинство?

Швед Йоган Батвідус захищав 1620 року свою докторську дисертацію в Упсальському університеті на тему: чи москвини є християнами. Він доводив, що москвини не є християни. Професори визнали тезу доведеною і докторат дали. Слушно. Християнство ж бо є релігією Любові, а набоженством москвина є САТАНИНСТВО.


^ РОЗПУСТА МОСКВИНА


Ще в ХІ ст. наш літописець писав: „Радимичі і Вятичі (предки москвинів.– П. Ш.) живуть у лісах як звірі, їдять всіляку нечисть, ведуть сороміцькі розмови у присутності своїх батьків і сестер, а шлюбу не беруть“. Ще й тепер існує в Московщині т. зв. „снохачество“, тобто статеві стосунки батька з жінками своїх синів. Московське суспільство не вважає ті стосунки за розпусту. Навпаки, сини й їхні жінки вважають те за честь для себе. Ці стосунки здійснюються відкрито, навіть у присутності жінки старого та дітей. Ледве чи таке є в африканських дикунів.

5452129592055138.html
5452296272420452.html
5452359758066871.html
5452472392625313.html
5452655508815608.html