3. Способи вираження волі в правочинах - Зприйняттям 16 січня й підписання Президентом України 6 березня 2003 р

^ 3. Способи вираження волі в правочинах

Вступаючи в правовідносини особи, укладаючи правочини, повинні чітко і ясно виражати свою волю направлену на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов’язків. «Волю можно определить как психическое регулирование поведения, заключающегося в детерминированном и мотивированном желании достижения поставленной цели, в выборе решения, разработке путей, средств и применения усилий для их осуществления»1. Бажання на встановлення нових цивільних правовідносин, яке було виражене в зовні і доведене до зацікавлених осіб іменується волевиявленням.

Більшість вчених сходяться, що способи волевиявлення можуть бути згруповані за трьома групами:

1) волевиявлення волі може прийняти форму мовчання;

2) непряме волевиявлення, в якому особа, яка бажає укласти правочин, скоює такі дії, з змісту яких виразно бачитимешсь намір укласти правочин. Такі дії звуться конклюдентними2;

3) безпосереднє волевиявлення, яке здійснюється в усній або письмовій формі.

Мовчання визнається вираженням волі здійснити правочин лише у випадках, прямо передбачених законодавством або домовленістю сторін (п. 3 ст. 205 ЦК України). Мовчання можна вважати вираженням волі остільки, воно при даній ситуації піддається оцінці як прояв волі. Так, наприклад, ст. 764 ЦК України передбачає, якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення договору найму, то за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором. Зрозуміло, що укласти правочин, за яким б обидві сторони виявили волю шляхом мовчання неможливо, тому одна з сторін здійснює волевиявлення будь яким з нижче наведеним засобом, тобто або конклюдентними діями, усно або письмово.

^ Конклюдентними діями визнається вираження волі звичайними за даними обставинами поведінка особи, з якої ясно випливає його намір (бажання) здійснити правочин на заздалегідь відомих умовах (п. 2 ст. 205 ЦК України). Наприклад, купівля речей в торгових автоматах, проїзд в метрополітену, прийняття верхнього одягу в гардероб, викладення речей на прилавок тощо.

Правочини за допомогою конклюдентних дій можуть відбуватися лише у випадках, якщо законом не встановлений інший спосіб вираження волі стосовно даних правочин.

Зрозуміло, що найбільш кращим засобом довести до іншого свою волю – це повідомити про неї. Тому найпоширеним засобом вираження волі в правочинах залишається словесний (усний чи вербальний) або письмовій спосіб (простій чи нотаріальній) укладання правочинів.

В теорії панує точка зору, що передбачені законом способи вираження волі при здійсненні правочину одночасно є видами форм правочину1. Ми можемо погодитись з такою точкою зору.

Переважна більшість правочинів вимагає доказовості їх існування і формалізації підстав проведення певних операцій за ними. Тобто вони потребують документування, або мінімальної легитимізації таких правочинів.

Здебільше мова йде про письмові правочини, для котрих чинним законодавством чи волевиявленням сторін надана письмова форма шляхом складення і підписання, а часом індивідуалізації передбаченого законом чи встановленого учасниками правочину документу.

Письмовий правочин є підвищеною гарантією набуття, зміни та припинення прав, їх формалізації. Так, банк без копії договору і надання відповідних документів не перерахує гроші за придбаний товар. Для юридичних осіб документальна форма правочинів – основа бухгалтерського обліку.

Сьогодні йде мова про новий техніко-юридичний спосіб волевиявлення правочину комп’ютерний. Такі правочини широко застосовуються у інформаційних технологіях, банківській та біржовій діяльності, електронній торгівлі. Такий спосіб здійснюється через команди у певній програмі (системі), що реєструються серверами іншої сторони, спрямовані на набуття, зміну та припинення цивільних прав та обов’язків, мають доказову силу в судах.


^ 4. Форма правочинів


Розгляд цього питання тісно пов’язаний із попереднім і власне відображає формальні вимоги чинного законодавства до способу вираження волевиявлення у правочині. Відповідно до п. 1 ст. 205 ЦК України правочини можуть вчинятися усно або в письмовій формі.

Усно можуть вчинятися правочини, які:

Отже усні правочини учиняються здебільше фізичними особами. Вони є фідуціарними, і не потребують особливих пересторог щодо подальшого доказування перебування у таких цивільних правовідносинах. Значно ширшою є сфера застосування письмових правочинів.

Стаття 208 ЦК України містить перелік правочинів, які належить вчиняти у письмовій формі. До них відносяться:

1) правочини між юридичними особами;

2) правочини між фізичною та юридичною особою, крім правочинів, які укладаються усно;

3) правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, які укладаються усно;

4) інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.

Письмова форма правочину – це узагальнене поняття, тому ст. 207 ЦК містить загальні вимоги до письмової форми правочину.

По-перше, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін зафіксована на матеріальному носії (шляхом укладання одного або кількох документів; у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони; за допомогою телетайпного; електронного або іншого технічного засобу зв'язку.

По-друге, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами), або особами, уповноваженими на це установчими документами юридичної особи, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

По-третє, при використанням при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронно-числового підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів. Зрозуміло, що цей перелік засобів відтворення підпису не є вичерпним, тому на наш слід погодитись з позицією російського законодавця, який передбачив ще одну вимогу для електронної форми – можливість вірогідно встановити, що документ виходить від сторони за договором (п.2 ст. 434 ЦК РФ1 і п.1 ст.1 ФЗ „Про електронний цифровий підпис”2. Це правило запозичене і в українському законодавстві. Подальший розвиток техніки і суспільних відносин повинен потягнути прийняття норми, аналогічній ст. 143. ЦК Перу, що передбачає в випадках, коли закон не передбачає конкретній форми правочину, зацікавлені особи вправі скоювати його в будь якій зручній для них формі1.

Для осіб, які у зв'язку з хворобою або фізичною вадою не можуть підписатися власноручно існує інститут „рукоприкладника”. Рукоприкаладник за дорученням особи і у її присутності підписує текст правочину. Не зовсім зрозуміло яким чином повинні підписувати правочин неграмотні, оскільки неграмотність не є фізичною вадою або хворобою. За нашою думкою слід розрізняти поняття „підпис” і „розпис”2. Тому неграмотним особам правочин можна зачитати, а вони отримають змогу поставити розпис – будь який індивідуальний знак (від хрестику до відбитку пальця.). У випадках укладання нотаріального правочину підпис іншої особи на тексті правочину, засвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка має право на вчинення такої нотаріальної дії, із зазначенням причин, з яких текст правочину не може бути підписаний особою, яка його вчиняє.

В ряді випадків закон строщив процедуру укладання письмового правочину, так підпис іншої особи на тексті правочину, щодо якого не вимагається нотаріального посвідчення, може бути засвідчений відповідною посадовою особою за місцем роботи, навчання, проживання або лікування особи, яка його вчиняє.

Недодержання сторонами простої письмової форми правочину, яка встановлена законом, за загальним правилом не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. Тому, заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися тільки письмовими доказами (розписками, листами, чеками, іншими документами), засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків. Практично, це означає неможливість його учасників посилатися на показання свідків для доказування факту існування самого правочину. Ці свідчення є нікчемними. Тому це слід мати на увазі при укладенні договору позики. Практики-цивілісти рекомендують стороні яка не отримала належного виконання за правочином звернутися до міліції с заявою про шахрайство іншої сторони, і мати змогу посилатися на показання свідків, які були отриманні в кримінальному виробництві.

Однак законодавець передбачив ще один виняток з правил, якщо правочин, для якого законом встановлена його недійсність у разі недодержання вимоги щодо письмової форми, укладений усно і одна із сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання, такий правочин у разі спору може бути визнаний судом дійсним.

У випадках, особливо обговорених у законі, настають і більш серйозні наслідки недотримання простої письмової форми - правочин визнається недійсним. Це стосується договору про неустойку, заставу і поручительство, зроблені з порушенням запропонованої для них письмової форми, завжди визнаються недійсними.

В випадку укладання складних правочинів, що виходять за межі звичайних і торкаються істотних інтересів громадян та потребують спеціальних знань, закон передбачає кваліфіковану письмову форму - форму письмового документа, нотаріально посвідченого. Така форма прямо передбачена законом для правочинів, за якими переходить право власності на квартири, житловий будинок, заповітів, деяких доручень, застави нерухомості, договору довічного утримання й інших правочинів, передбачених у законі. Нотаріально посвідчений правочин відповідає всім вимогам, що ставляться до письмових правочинів, з одним винятком – він посвідчується спеціально уповноваженою особою (нотаріусом, посадовими особами, консулами) у відповідності ЗУ „Про нотаріат”1 та у зазначеному порядку2. За бажанням сторін будь-який правочин може бути укладений в нотаріальній формі.

У разі недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину законодавець передбачив наступні наслідки: визнання одностороннього правочину нікчемним, лише у виняткових випадках суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідав справжній волі особи, яка його вчинила, а нотаріальному посвідченню правочину перешкоджала обставина, яка не залежала від її волі (непереборна сила, споєння злочину, надзвичайні умови тощо).

У разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Виняток складає ситуація, за якою сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не потрібно. Ініціатором про визнання такого правочину можуть виступити: сторона, яка виконала правочин, її правонаступник або прокурор. Однак це правило не може бути застосовано. Якщо сторонами не було досягнуто згоди з істотних умов правочину або для його укладення були передбачені законом обмеження1.

Як слушно вказує М.В.Кротов, практика господарського обігу змушує фізичних осіб укладати правочини в нотаріальну форму, хоча а ні законом, а ні угодою сторін це не передбачено, наприклад, реєстрація автомобілів в ДАЇ2.

На рівні ЦК закріплена особлива стадія укладення правочинів - державна реєстрація правочину (ст.210 ЦК України). Так, правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації. Традиційно, органи державної влади реєструють майно, що знаходиться на особливому правовому регулюванні (нерухомість, автомобілі, зброя). В науці питання по державну реєстрацію завжди викликало гостру дискусію. Ряд вчених зайняло позицію, згідно якої право власності у набувача за нотаріальним договором виникає в момент посвідчення договору, а реєстрація договору регулюється нормами адміністративного права і ні є питанням цивільним3. Друга, пануюча позиція відстоює концепцію про момент виникнення права власності тільки після державної реєстрації4. Як що звернутися до практики розвитих капіталістичних країн, єдиним правовстановлюючим, правозмінюючим і правоприпиняючим фактом речових прав на нерухомість є внесення відповідного запису (реєстрації) до Поземельної книги. Так, згідно з §§ 873-874 НЦУ та ст.658 ШЦК, ніяке речове право на нерухоме майно не може виникнути або припинитися без занесення його до Поземельної книги. Посадова особа у відповідному суді перевіряє повноваження осіб, які клопочуться про поземельний запис (власника, який відчужує ділянку, набувача, іпотечного кредитора тощо). Зроблений в книзі запис вважається істинним до моменту внесення до нього змін. В разі колізії прав перевага визнається за правом, раніше занесеним до Поземельної книги5.

В Україні підлягають реєстрації такі правочини:




5462514229061049.html
5462647428589774.html
5462721303413128.html
5462854936400821.html
5462988601600065.html